Олександр Довженко. Уривок із "Щоденника"

 

"Я був учора на параді Перемоги на Красній площі. Перед великим Мавзолеєм стояло військо і народ. Мій любимий маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях в величезних, незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що шапки більше ніхто не зняв. Не було ні павзи, ні траурного маршу, ні мовчання. Була сказана, ніби між іншим, дві чи одна фраза. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили, про них згадали як про поняття. Мені стало сумно, і я вже далі не інтересувався нічим. Перед Мавзолеєм проходили солдати, генерали, несли німецькі рябі прапори, немов загаджені птицями, вели собак, танки їхали, гармати, одна другої більша і грізніша. Мені було жалько убитих, Героїв, мучеників, жертв. Вони лежали в землі безсловесні. Перед величчю їх пам"яті, перед кров"ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки. МАБУТЬ ТАК І ТРЕБА. Чи може ні? Бо чого ж плакала весь день природа? Чого лилися з неба сльози? Невже віщували живим?" 

  

 26. 07.1945